|
Радіомовлення. Сторінками історії.
Загальна історія.
Біля витоків світового радіо стояли Нікола Тесла, Гульєльмо Марконі та Олександр Попов. У 1893 р. сербський вчений Нікола Тесла запатентував радіопередавач. Його пріоритет перед Г.Марконі визнаний судом у 1943 р. Олександр Попов тільки 7 травня (25 квітня за старим стилем) 1895 р. зробив доповідь на зібранні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі та продемонстрував дію своїх приладів зв'язку.
Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом постали радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон.
Розпочата 1928 року, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою — шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів — гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод — встановлення радіоприймачів — використовувалася мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.
У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено — Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію від Радіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930—1941).
УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70% з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40% часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, абож радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.
Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ». 1965 в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх- коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій.
Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами — першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою — для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 - 25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячувано загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву.
Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з 1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радиотехника» (3500 - 5000 накладу).
Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій.
На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах. На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослужіння з українських церков.
У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.
Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941—1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).
Радіомовлення на Немирівщині.
Радіо на Немирівщині з’явилося вже після війни. Спочатку гучномовці встановлювалися на стовпах в центрі кожного села. О шостій ранку трансляція починалася з Гімну СРСР. В 6.30 обов’язково була ранкова зарядка.
Слова "Говорить Немирів” першим на Немирівщині вимовив Володимир Погребняк. Це було на початку 60-х років. За рік-два радіопрограми озвучував завідуючий відділом пропаганди і агітації райкому партії Анатолій Дмитрович Хоменчук (це, приблизно, був 1962 рік). Потім знову повернувся у студію Володимир Погребняк. Йому допомагала Лідія Скавронська, яка одночасно працювала і в районній газеті. Деякий час вона програми вела самостійно.
Монтувалися вони у спеціальній студії ( розташованій у районному відділі зв’язку) на стаціонарному котушковому магнітофоні. Інтерв’ю записувалися на маленький, проте зручний магнітофон чеського виробництва (це був один з перших транзисторних магнітофонів, що вигідно відрізнявся від лампового). Наприклад, записане звернення героя соціалістичної праці Марії Харитонівни Брацлавської використовувалося не лише в програмах радіо, але й в перерві між виступами агітбригади районного будинку культури.
Певний час на радіо працював журналіст Володимир Гоголь. Після нього - Дмитро Царенко, якому допомагала Любов Марценюк. На початку 90-х відділ радіомовлення очолив Олександр Сергійович Мачушенко. Потім – Олександр Юхимович Мачушенко. 14 липня 1993 року вийшла радіопередача Оксани Дунської.
У жовтні 1996 року згідно Закону України "Про телебачення і радіомовлення” відділ радіомовлення реорганізовано в окрему структуру – редакцію радіо, засновниками якої стали районна державна адміністрація, районна рада та трудовий колектив. 13 березня 1997 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення видала редакції радіо ліцензію на право користування каналами мовлення. Обсяг - 1 година на тиждень. 11 червня 2003 року така ліцензія (строком на 7 років) була видана вже на ефірне мовлення. Обсяг мовлення – 3 години 4 хвилини на тиждень.
Звісно, порівняно з районною газетою, радіомовлення з’явилося дещо пізніше, адже на нього було накладено так зване "табу”. Тих, хто виготовляв саморобні приймачі і слухав заборонені радіостанції, а, відповідно, приховану правду про радянський союз, одразу вираховували і карали.
Дротове радіо було доступне, як мовилося вище, на початку 60-х років. Головна студія була в Немирові, в кожному селі (переважно в клубах) встановлювалися підсилювач і приймач. Центральні програми транслювалися лише на довгих хвилях, на частоті 1430 КГц.
Довгий час у відділі зв’язку радіомовленням опікувався інженер Адольф Семенович Мельник.
У тих же 60-х роках в кожному селі дозволяли включатися місцевому (сільському) радіо. У 80-х роках вже можна було користуватися трипрограмним приймачем.
На Немирівщині дротове радіо як таке перестало існувати у листопаді 2000 року, коли стихія (обледеніння) знищила повітряні лінії, на відновлення яких потрібні були чималі кошти.
|
